Буковинці менше ходять до музеїв

Чт, 13.05.2010, 18:39 | Культура, Новини

У 2009р. в області діяли чотири музеї: мистецький (Чернівецький обласний художній музей), етнографічний (Чернівецький обласний музей народної архітектури та побуту), історичний (Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка) та краєзнавчий. До складу Чернівецького краєзнавчого музею входять 3 філії – літературно-меморіальні музеї Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича та Міхая Емінеску, а також 9 відділів (секторів). Музеї відвідало 247,7 тис. осіб, або на 3,3% менше, ніж у 2008р. Музеї були відкриті для відвідування в середньому 289 днів на рік. За 2009р. було проведено понад 2 тис. екскурсій для 24,3 тис. відвідувачів, організовано 93 виставки, видано 152 наукових видання та публікації. Протягом року в музеях експонувалось 23,9 тис. предметів основного фонду, що становило 17,9% від їх загальної кількості. У 2009р. до музеїв надійшло 1,7 тис. експонатів, потребують реставрації – 11 тис. предметів. Персонал музеїв налічував 184 працівники, з яких 62 – наукові співробітники та екскурсоводи, – повідомила BukNews – Всі новини Буковини заступник начальника Головного управління статистики І.Д.Шильніковська.

Приклад діяльності одного з музеїв. Матеріал 2008 року.

З ЕКСПОНАТАМИ – НА ВИХІД!
реорганізований 5 років тому Чернівецький музей буковинської діаспори знову ризикує залишитися на вулиці?

Те, що у музеїв, як і в людей, “у кожного своя доля, і свій шлях широкий…” засвідчують події навколо Чернівецького музею буковинської діаспори. У березні минуло рівно 5 років з часу вчиненої над ним крайовою владою Буковини наруги. У гонитві за примарною економією коштів (офіційно йшлося про якихось 40 тисяч інфляційних гривень на рік) повноцінний заклад культури позбавили статусу юридичної особи, виключили з переліку об’єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ та міст області, закрили окремий банківський рахунок, скоротили площу та штат і врешті реорганізували у відділ іншого музею.

Неофіційною ж причиною владних ігрищ тодішнього правлячого у Чернівецькій області тандему Бауер-Гульпе навколо цього тихого притулку муз у престижному районі Чернівців злі язики називали принадність будівлі, в якій ще у 1992 році розташувався цей заклад культури. І якщо осягнути мотиви, якими, фактично знищуючи музей діаспори, керувався уродженець Тарашан губернатор Теофіл Бауер – давній друг деяких діячів буковинської культури, який їх інакше як “синяками” не кваліфікував, ще зрозуміти якось можна, то що заважає впорядкувати статус цього унікального закладу культури нинішнім господарям владних кабінетів, які декларують себе її поборниками і захисниками, зрозуміти значно складніше.

“Пам’ятник відважним і невгамовним”

Попервах ніщо не віщувало лиха. У далекому 1992 році, коли майбутнє нової країни виглядало рожевим, мало хто повірив би, що єдиному на її теренах музею діаспори судилася лиха доля. Як з огляду на ексклюзивність закладу, так і на роль тієї самої діаспори у її – держави – становленні. Розташований у принадній будівлі осередок культури відвідували високі делегації, які поповнювали його експозицію унікальними експонатами. Чого лише вартий візит до музею тоді ще чинного генерал-губернатора Канади – не просто українця, а буковинця (!) за походженням – Рамона Джона Гнатишина, який назвав заклад “пам’ятником відважним і невгамовним”. Попри жалюгідне фінансування за залишковим принципом, холод взимку, дірявий дах, на ремонт якого влада перманентно не знаходила кошти, та мізерні зарплати, науковці робили усе можливе, щоб музей залишався справжнім духовним центром для розсіяних далекими світами українців. Це у той період тут з’явилися постійні експозиції, присвячені художнику Василю Курилику, майстрині Ксенії Колотило, скульптору Ярославу Паладію, співакові Йозефу Шмідту, історику Аркадію Жуковському, громадському і культурному діячеві Миколі Суховерському та багатьом іншим. Музей відвідали тисячі людей, а його фонди зросли до 4 тисяч експонатів. Про існування музею довідалися у Франції, Австрії, Польщі, Прибалтійських державах і навіть далекому Узбекистані, де також була чимала українська діаспора.

Грім прогримів не за сезоном рано. У січні 2003 року з подачі виконавчої гілки влади на розгляд депутатів Чернівецької обласної ради, сумніви у легітимності якої публічно висловлював нинішній спікер, а тоді депутат крайового парламенту Іван Шилепницький, вперше винесли питання “Про ліквідацію Чернівецького музею буковинської діаспори”. Незамаскований намір прибрати до рук унікальне місце, яке, свого часу, з вікон винайнятого будинку могла споглядати сама Ольга Кобилянська, змусив навіть підконтрольну депутатську більшість вилучити питання з порядку денного. Проте відмовити від реалізації задуманого новітніх геростратів не змогли ні академік Національної академії наук України, голова Європейського відділення Наукового товариства імені Шевченка, почесний громадянин Чернівців, історик Аркадій Жуковський, ні заступник голови уряду Української Народної Республіки у вигнанні, почесний громадянин Чернівців, правник Микола Суховерський, ані академік Національної академії наук Молдови, літературознавець Кость Попович, які особисто телефонували Раїсі Гульпе в обласне управління культури. Не зміг відвернути біду й відчайдушний заклик не закривати музей народного депутата України Леся Танюка до тодішнього міністра культури і мистецтв Юрія Богуцького.

Відтак вже на наступній сесії облради питання про музей діаспори знову вигулькнуло наприкінці порядку денного. Цього разу стомленим багатогодинним натисканням кнопок депутатам Чернівецький музей буковинської діаспори запропонували не ліквідувати, а реорганізувати. Що вони радо й зробили. Щоправда реалізувати далекосяжні плани щодо самого приміщення музею, якщо такі справді були, завадила відставка головного натхненника реорганізації Теофіла Бауера. Підселивши до будівлі учбово-методичний центр культури Буковини та загнавши чималу музейну експозицію до 4-х невеличких кімнаток, про те, що залишилося від музею, на деякий час забули.

Від вже хворої тоді вишивальниці Ксенії Колотило (Австрія), наприклад, до кінця життя приховували інформацію про те, що справу всього її життя – зібрану у кількох кімнатах музею – просто ліквідували. А у 2005-му до музею фактично не пустили дипломатів із Посольства Канади в Україні: заплановану у його приміщенні виставку, присвячену 145-річчю організатора української еміграції до Країни кленового листка Осипа Олеськіва, взагалі перенесли до Чернівецького художнього музею. Напевно для того, щоб не показувати людям, що трапилося з музеєм, який вони бачили у період розквіту. Не меншим було здивування дизайнера всесвітньо відомого пам’ятника “Вегревільська писанка” у Канаді, інженера Павла-Максима Цимбалюка, який, після чергового приїзду до Чернівців, захотів оглянути подаровані колись музею цінні експонати. Науковцям важко було пояснити гостю, якого ноги самі понесли до попереднього місця розташування експозиції, чому подаровані ним експонати згорнули і взагалі перемістили до іншого приміщення.

Про впливових зятів, бібліотеку Бредфорда і Президента

Від створеного вже понад 15 років тому, якраз до першої річниці незалежності України, Чернівецького музею буковинської діаспори наразі мало що залишилося. На відміну від канадських, німецьких чи навіть київських джерел, згадку про цей заклад годі відшукати у більшості туристичних путівників, видрукуваних на Буковині. Навіть буклети тут доводиться видавати не за кошти держави, а меценатів, зокрема Ради з туризму Карпатського регіону. Напевно, щоб не привертати до конаючого закладу культури зайвої інформаційної уваги, вже постпомаранчеві керівники області відмовилися у 2007 році профінансувати урочисте відзначення річниці його заснування. (Крихти на своє утримання відділ діаспори отримує з не менш куцого бюджету Чернівецького краєзнавчого музею). За майже два роки свого перебування на посаді, губернатор області так і не знайшов часу, щоб ознайомитися з потребами цього унікального закладу й особисто оглянути експозицію. (Не забуваючи при цьому регулярно надсилати до музею цидулки з вимогою сприяти у реалізації прожектів президентського брата Петра Ющенка). Хоча деякі інші чернівецькі музеї, наприклад, той самий обласний меморіальний музей Володимира Івасюка, не можуть поскаржитися на брак високої уваги. Але що на це скажеш: ну не поталанило музею діаспори заручитися підтримкою впливового зятя. Що саме чоловік сестри Володимира Івасюка – перший заступник голови Чернівецької ОДА Віктор Павлюк планує показувати учасникам запланованого на осінь 2008 року – до 600-річчя першої письмової згадки про Чернівці – Всесвітнього форуму буковинців, усіх закордонних учасників якого можна автоматично вважати діаспорою, залишається лише здогадуватися. У проекті програми загальноміських заходів із відзначення ювілею Чернівців музей також не фігурує. А не приведи Господи, до Чернівців завітають родичі, на жаль, вже покійного, але все ще популярного у Канаді, Рамона Гнатишина. Як тоді пояснити іноземцям, що експозицію, присвячену людині, чий портрет багато канадців хотіли би бачити зображеним на банкнотах своєї країни замість самої королеви Єлизавети, просто згорнули?

Після усього, що трапилося з музеєм діаспори, щонайменше дивно чути з вуст обласних і не тільки чиновників відчайдушні ледь не щоденні заклики розвивати туризм як основну складову майбутнього економічного процвітання найменшої області країни. Так само, до речі, як і звіти про їх закордонні вояжі, нібито покликані сприяти налагодженню взаємовигідної співпраці з країнами Європи та Азії. Адже обов’язковим атрибутом усіх цих вояжів є презентація минулого й сучасного регіону. Ну не знають самодостатні європейці, якою різноманітною, унікальною і перспективною є “невідома земля” на сході їх континенту. А якби знали? Можна лише уявити здивування кмітливого британця, пихатого француза чи педантичного австрійця, яким раптом пояснили, що чоловіком відомої їм з дитинства королеви був київський князь, летовище у їх столиці – назване на честь українського гетьманича, а першу кав’ярню у їх місті взагалі відкрив львів’янин. Чи не єдиним місцем в Україні, де все це можна довідатися, ще донедавна залишався музей буковинської діаспори у Чернівцях. Проте чи надовго вистачить ентузіазму двох (!) його працівників в умовах непевного сьогодення й ще більш туманного майбутнього – питання риторичне. Тим паче, що навіть у наукові відрядження їм часто доводиться їздити за рахунок власноруч взятих у банку кредитів.

Очевидно, що глибинне усвідомлення необхідності існування музеїв дано не всім. Зазвичай, воно приходить не одразу, а тільки після накопичення особистістю певного духовного багажу. Від представників влади, врешті, й не вимагається відчувати духовну єдність з минулим чи хвилювання від зіткнення з його матеріальними рештками. Але усвідомити, що не варто розраховувати на віддачу від справи, в яку не вкладено ні копійки, чиновники, напевно, таки спроможні. Так само як і те, що солідні закордонні установи навряд чи захочуть мати справу із закладом з непевним юридичним статусом та перспективою існування. Адже у музейній справі – як у футболі, кінцевий результат часто залежить від зовнішніх чинників. Проте якщо на придбання легіонерів власники клубів коштів не шкодують, то музеям, на жаль, часто доводиться розраховувати лише на меценатів. Останній приклад передачі Чернівцям московської бібліотеки письменника Петера Деманта, відомого у літературному світі під псевдонімом Вернон Кресс – лише перша ластівка на цьому перспективному шляху. За словами завідувача відділу “Буковинська діаспора” Чернівецького краєзнавчого музею Валерія Бєлінського, Спілка українців Британії хоч зараз готова передати музею бібліотеку та архів Українського клубу у місті Бредфорд. Унікальна книгозбірня містить практично всі українські періодичні видання англомовного світу, надруковані починаючи з 40-х років минулого століття. Невідомо також, яка доля судилася духовній спадщині ще одного вихідця з буковинської Новоселиці Еріка Ролла, який став лордом Британської корони і є одним з архітекторів ЄС. Хіба не стала б вона окрасою будь якого музею світу, не кажучи вже про чернівецький? Звісно, якби його не знищили. А скільки ще такого добра розсіяно по світах?

Натомість на що не може поскаржитися музей, так це відсутність регулярної уваги з боку посадовців, бізнесменів – траплялося, що й іноземних – до власного приміщення. Видно, жевріє у деяких підприємливих серцях виплекана ще 5 років тому ідея накласти руку на майно громади і повернути цьому місцю статус готельно-розважального комплексу, яке воно мало у пам’ятні компартійні часи. Чи зупинить каліфів на годину застереження Президента України Віктора Ющенка, висловлене ним на Всеукраїнському форумі інтелігенції у Києві, покаже вже найближче майбутнє. Президент, який точно відчуває спорідненість з минулим рідної землі, недвозначно заявив, що влада кожного регіону має сприяти створенню хоча б одного – двох нових музеїв – молока, лісу, того ж туризму. Проте вже зараз цікаво довідатися, якою була б реакція глави держави на ситуацію навколо Чернівецького музею буковинської діаспори? Бо поки що все вказує на те, що зробити цікаву музейну експозицію спроможні одиниці, а ось здатних прикрити перспективну справу – хоч греблю гати.

Юрій ЧОРНЕЙ, Чернівці