Україні потрібні нові обличчя, нові лідери

Вт, 9.03.2010, 15:46 | Новини, Соціум

Ми отримали свою незалежність, і вже не за горами той день, коли відсвяткуємо свій двадцятий день народження як держава. Вже майже двадцять років ми не можемо знайти своє місце в цьому тісному світі. Так і хочеться сказати, що ми є лише юридично «оформленою державою» на папері Конституції і «намальованою» на прапорі та гербі. Спитаєте: чому так різко? Але інших слів неможливо підібрати, коли держава вже вкотре за свою мізерну незалежність ділиться навпіл. І заради чого? Заради утопічних обіцянок політиканів, які з білими фарбованими косами чи оранжевими гірничими касками, ділять нас на два фронти, перетворюючи майже у ворогів.

Чому нами так легко маніпулюють? Чому перед нами зачиняють двері всі розвинені країни світу? Чому більша частина населення живе лише за принципом «якось то воно й буде»? Завжди простіше запитати, аніж шукати відповідь самому. Але кого нам питати? Спитаємо Європу – почуємо наступне: треба з нами дружити, і все буде “alright”, “gut” або “bien”. А північний брат скаже: будьте з нами друзями і «всё будет хорошо». Але шукати треба не чужих ідей. Кожен українець повинен спитати себе, чому нам не хочеться жити, щоб все було “добре”. Щоб це «добре» було написано українською мовою. Щоб це «добре» горіло жовто-блакитним прапором, а не біло-сердечним чи біло-блакитним попелом.

В чому полягає проблема? Проблем безліч: історичних, геополітичних, економічних. Але варто зупинитися саме на індивідуальних проблемах українського громадянина. Частка громадян, на жаль, є набагато меншою, ніж частка людей які мають паспорт громадянина України (суть цієї навмисної тавтології очевидна). Ми постійно шукаємо собі ворога чи то на Заході, чи то на Сході. Яка користь? Ми звинувачуємо владу в наших бідах, але хто її обирав? Мало того, що ми обрали таку владу, то ми ще й самі розв’язуємо їй руки своєю поведінкою, поведінкою «паралельного споглядання». Вчитель у школі отримує меншу зарплатню, ніж двірник в Києві, а ми посміхаємося. В той же час, цей самий двірник може мати вищу освіту. А тут вже плакати треба.

Багато «справжніх українців» живуть лише задля накопичення статку і при цьому закривають очі на все навколо, як кріт, який ховає вкрадену морквину з чужого городу до себе в нору. Українець шукає спосіб наживитися, тільки дай йому влучний момент. Не сприймайте це як особисту образу, але я думаю Ви, читачу, зі мною погодитесь, що така проблема все ж існує серед нашого народу. Ми не проти продати свій голос за пакет гречки. Хтось це робить, бо живе перебиваючись від пенсії до пенсії, а інші, що набагато огидніше, думають: «Та яка різниця за кого голосувати, вони всі однакові, нічого не зміниться». Справді, нічого не зміниться, якщо ми цього не захочемо. «Моя хата скраю, я нічого не знаю» – досить актуальна приказка про пересічного українця. Відповідь: «…Люби свого ближнього, як самого себе» (Мат., 22, 36-40).

Досить шукати собі союзників чи, як зараз модно казати, «партнерів». Союзник ніколи не буде нас сприймати як рівноправного партнера, поки ми не будемо відповідати йому у силі, розумі і міці. Нам потрібно вирости спочатку як повноцінному гравцеві на політичний арені, так само як кожному українцю по «паспорту» треба вирости в громадянина по «національній ідеї». Досить конфліктувати між собою. Ми не винні, що нас майже три століття ділили навпіл. Ми не винні, що 75-річний гірник з Донецьку вперто вважає себе корінним росіянином, у той час як його звати Головатий Степан Микитович. Ми не винні, що ми тепер «бандерівці» або «москалі». Але ми можемо це змінити. Треба шукати точки дотику, а не причини сваритись. Нам потрібні нові обличчя, нові лідери, особливо зараз, коли формується покоління молоді незалежної України. В іншому випадку ми скоро будемо змушені будувати нову Берлінську стіну на Хрещатику і проводити нові кордони по Дніпру. Наша сила в єдності.

Віталій Бурденюк,
студент ЧНУ