Курт ШАРР: “Усі ми шукаємо у Чернівцях колишні часи, які могли якимось дивним чином тут застигнути”

Сб, 6.03.2010, 9:44 | Новини

Зустрітися з доктором Куртом Шарром, який працює в одному з провідних наукових центрів сучасної Австрії – Інституті географії відомого з 1669 року університету Інсбрук імені Леопольда і Франца, домовилися у холі одного з чернівецьких готелів. І хоча ініціатором особистого знайомства виступив працівник Державного архіву в Чернівецькій області, де пан Шарр трудився останні два тижні, збираючи матеріал для своєї чергової книги про кадастрові справи на Буковині в середині ХІХ століття, відчуття того, що ми розминемося не було. По-перше, вже знав його заочно по виступах у чернівецькій пресі та наукових дослідженнях, створених на межі історії та географії, а по-друге бачив кілька фотографій. І справді: достатньо було панові Шарру з’явитися на сходах готелю, як всі погляди мимоволі звернулися саме до нього. Попри те, що сам він дивується звідки буковинці завжди здогадуються, що він австрієць не зауважити цього практично неможливо. Ну, хто ще, скажіть на милість, з наших сучасників піднімається з свого місця, коли встаєте ви, або прощаючись – підносить над головою свого тірольського капелюха?

- Звідки у корінного австрійця цей інтерес до Буковини? Маєте тут якісь родинні зв’язки?

- Мене щоразу про це запитують, хоча насправді родичів тут не маю. Якось наткнувся на сліди односельця, який загинув у Заліщиках під час Першої світової війни. Але трапилося це випадково і вже після того, як вперше сюди завітав. Насправді ще у школі багато читав про євреїв, єврейську культуру, хасидизм, тому коли на початку 90-х це раптом відкрилося і стало доступним, вирішив побачити все на власні очі. Тоді ж вперше вирушив у східному напрямку. Щоправда, дістався не до Чернівців, а лише до польського Перемишля. А вже потім були Львів, Чернівці. Крім особистого, у мене був ще професійний інтерес до східних територій колишньої Австрійської імперії. Довший час цією проблемою у нас майже не займалися. Історія Австрії досліджувалася винятково у рамках нинішніх кордонів Австрійської республіки. А Галичина, Буковина та ж таки Трансільванія взагалі випадали з поля зору науковців.

- А колективна історична пам’ять відгравала якусь роль у цьому інтересі?

- Напевно, якесь міфічне уявлення про Чернівці у мене було. Адже до того, як потрапити сюди, багато читав про ці колишні східні австрійські землі: Львів, Чернівці. Переважно книги сучасників, які у нас є досить поширеними, з описами подорожей Галичиною, Буковиною у пошуках минулого: якихось старих єврейських кладовищ, старожитностей. Очевидно, що, їдучи сюди, також сподівався застати тут сліди того міфічного минулого, якісь залишки тогочасної атмосфери. Те, що ми втратили під час Другої світової війни, а тут воно могло зберегтися. Тому, приїжджаючи до міста, зупиняюся переважно у друзів, а не в готелі, щоб більше часу спілкуватися з місцевими мешканцями. Але якщо вже доводиться жити у готелі, де частіше зустрічаюся з туристами-земляками, то бачу, що вони так само шукають минуле. Те, що вони зустрічають тут зараз – не те, заради чого сюди їхали. З сучасного бачать лише брудні вулиці або якісь побутові незручності. Їх цікавить тільки минуле. Очевидно, що усі ми шукаємо тут колишні часи, які могли якимось дивним чином застигнути. Принаймні сподівання цього справді присутнє.

- І багатьом пощастило їх тут знайти?

- Насправді їх тут, напевно, немає. Хоча люди, які постійно живуть у Чернівцях, безумовно, щось таке відчувають. Сам простір, в якому їм доводиться існувати, впливає на їхню поведінку і сприйняття світу. Вони відчувають себе частиною якогось чернівецького світу. Який хоча й існує, можливо, тільки в загальній уяві як частина міфу про минулі часи, але безумовно впливає на все їхнє життя. Наприклад, часто ходжу у перукарню, що на вулиці Червоноармійській. Подумки навіть називаю її вже своєю, де мене постійно стриже одна й та сама жінка-майстер. Якось сидів там, розніжившись від тепла і ледь не засинаючи, а в цей час по радіо читали уривки з “Історії Чернівців” Раймунда Фрідріха Кайндля. І тоді зауважив, що послухавши їх люди зовсім по іншому починають дивитися на місто, в якому живуть. Звісно, тут ще багато чого потрібно зробити, але люди загалом знають, що живуть у гарному місті, пишаються тим, що володіють такою цікавою спадщиною. Якщо городяни щороку усвідомлено святкують День міста, долучаючись при цьому до свого минулого, історії міста, значить їм це потрібно. І їх усе більше цікавить не лише загальна історія, як це було переважно за радянських часів, а саме минуле свого регіону, міста, вулиці, навіть родини, як це давно є в Європі. Їм відкривається вікно у якесь минуле і раптом виявляється, що це й їхнє минуле. Хоча напряму вони нібито не мають до нього жодного стосунку. Коли писав свій путівник по Буковині, якраз намагався показати це поєднання минулого і сучасного.

- Виявляється, європейці дивляться на Чернівці Вашими очима?

- Зважаючи на те, що путівник німецькомовний, його користувачами переважно є туристи з Австрії та Німеччини. Років зо три – чотири тому, коли привіз сюди групу студентів, під час екскурсії колишньою резиденцією митрополитів Буковини і Далмації до нас приєдналася група німців. Це саме тоді якраз з’ясувалося, що вони озброєні моїм путівником. Після екскурсії навіть запитали: чи це, випадково, не я є автором їхнього путівника. Мене, звісно, потішило, що туристи віддали перевагу саме йому. Хоча Чернівці мають багато власних чудових путівників, наприклад, Ігоря Чеховського. Але останній зроблений трішечки по іншому, ніж мій. Я ж намагався написати так, щоб подробиці географії і історії краю поєднувалися з конкретними маршрутами, які туристам варто пройти. Саме тому у моєму путівнику, наприклад, є дві прогулянки Чернівцями. Одна старим містом, а інша новим – радянськими і сучасними Чернівцями. Під час останньої подорожі намагаюся пояснити туристам з Європи принципи радянської забудови, організацію життя людей. У путівнику також є маршрути мандрівок у Вашківці, Вижницю. У Вижниці, наприклад, пропоную найбільше уваги звернути на школу ремесел. А ще, звісно, присутні у ньому Хотин і Кам’янець-Подільський, хоча ці міста й не належали до австрійської Буковини.

- Нове покоління австрійців, якщо вже Ви загадали про студентів, має якісь сентименти щодо цих земель?

- Сучасна генерація студентів інтересу до цього питання практично не виявляє. Того покоління, у якого слова Львів чи Чернівці викликали історичні асоціації, давно немає. Для молодих австрійців Чернівці все одно що Місяць чи навіть Марс. Вони значно краще знають якісь екзотичні місця, ніж ці колишні східні землі Австрійської імперії. Минулого року, наприклад, коли привіз в Україну чергову групу студентів, вони зізналися: їм самим ніколи в голову не прийшло б приїхати сюди подорожувати. Хоча вони були у Таїланді, де завгодно. Навіть там, де взагалі не розмовляють англійською. Вони й не уявляли, що ця частина світу теж може бути цікавою. Можливо, це спадщина холодної війни. Але після тритижневої екскурсії Україною, якою ми подорожували тільки громадським транспортом – рейсовими потягами чи автобусами, вони раптом довідалися, що тут немає ведмедів, які ходять вулицями, як вони собі, напевно, до цього уявляли. А значить тут також можна нормально подорожувати.

- А що Вас найбільше вражає в сучасних буковинцях?

- Ну, вражає, напевно, не зовсім те слово… Це важко визначити. З першого приїзду сюди хотів жити у середовищі місцевих мешканців, щоб мати можливість вільно спілкуватися. Тому що і розмови, і зв’язки, коли ти просто зустрічаєшся з місцевими жителями, а потім повертаєшся назад до свого готельного номера, зовсім інші. Люди тут все-таки зовсім інші. Особливо вражає те, як вони спілкуються одне з одним. Можливо, це через те, що Чернівці велике місто, а тому тут відчувається якась напруга, люди сильно заклопотані справами, а я приїхав з маленького села, де зовсім інші стосунки. У нас, наприклад, якщо зустрічаєшся з кимось, навіть випадково йдучи коридором, то обов’язково вітаєшся, щось кажеш. Тут такого немає. Можливо, це нормально, не хочу судити, але саме це постійно кидається мені у вічі.

Звісно, люди і Чернівцях спілкуються між собою. Але етикет трішечки інший. Біля перукарні до мене якось підійшли і запитали щось про австрійські курорти. Так ніби по мені видно, що я з Австрії. Щоправда, до мене і в Інсбруці так само прямо на вулиці підійшла жінка й запитала російською, як їй кудись дістатися. Відповів їй російською, а вона, зовсім не здивувавшись, подякувала і пішла собі далі. Так ніби це само собою зрозуміло, що я мав знати російську мову. А ще дуже довго не міг привчитися, що у вас не подають жінкам руку. Я ж свою постійно пропонував. Жителі Чернівецької області дуже сильно відрізняються від мешканців Львівської чи Тернопільської областей ментально. На Буковині, наприклад, можна говорити різними мовами. Крім російської, розумію українську, якщо до мене звертаються нею повільно, а у тому ж таки Львові з цим значно складніше. У першу чергу, напевно, психологічно. Візьміть хоча б те, що у Чернівцях досі немає вулиці Бандери. Тут інший підхід до цих питань. На Буковині люди не відмовляються і від цієї частини свого минулого, але не вивищують її на противагу усім іншим. Все гармонійніше, збалансованіше, а разом виходить зовсім по-іншому. Наполягаючи на своїй мові, що цілком правильно і справедливо, чернівчани у той самий час не заперечують інших.

- У цьому зв’язку питання про пам’ятник цісарю Францу-Йозефу у Чернівцях. Наскільки виправданим, на Вашу думку, є його встановлення?

- Прохазка він і є Прохазка (сміється. – Авт.) Звісно, пам’ятники можна ставити кому завгодно, у тому числі йому. Пригадую, що питання про відкриття пам’ятника Францу-Йозефу піднімали також у Львові. Але якщо говорити серйозно, то Франц-Йозеф також міф. Він стільки років правив у нас, що став частиною життя кількох поколінь. Хоча насправді він і близько не був демократом, інтелектуалом чи талановитим адміністратором. Скажу більше: на своєму місці правителя він був, напевно, найгіршим з усіх можливих варіантів, які Австрія могла отримати на той час. Занадто багато з того, що потрібно було зробити для своєї країни, він не зробив. Якщо вже хтось з імператорів й заслужив право на пам’ятник, то це Йозеф Другий, який справді був великим реформатором. Принаймні це було б більш виправдано з точки зору історичної справедливості. А у випадку з Францом-Йозефом маємо справу з роздвоєнням історичної правди. Реальністю і створеним на її основі міфом. Проте тут важливіше вказати на інше. Суто чернівецькою особливістю, на мою думку, є те, що тут ставлять усілякі пам’ятники: Францу-Йозефу, Целану, Емінеску. Звісно, можна сперечатися щодо естетичних характеристик того чи іншого пам’ятника, чому саме цьому діячеві, а не іншому, але кожен пам’ятник таким чином стає частиною громадської дискусії про минуле, яка відбувається у просторі міста. І це дуже добре, коли одні пам’ятники не заперечують існування інших. У Сучаві, наприклад, такого немає. У Сучаві одні лише пам’ятники румунського періоду. Це також було б цікаво дослідити, чому саме так.

- Виходить правий був Петер Демант, який у своєму «Першому житті» написав, що саме у Чернівцях Європа колись починалася і тут-таки закінчувалася?

- Думаю, що це також частина того чернівецького міфу, який Демант перейняв з попередніх епох. Адже ще задовго до нього Карл-Еміль Францоз вже описав, яких жахіть натерпівся дорогою зі Львова під час своєї подорожі через Галичину на Буковину. Щойно на пагорбах виникли Чернівці, як одразу з’явилися чисті скатертини та інші ознаки упорядкованого життя. Тобто після Львова цивілізація для Францоза знову розпочиналася тільки у Чернівцях. І тільки тут він відчув себе наче в Австрії. Хоча так само можу собі уявити, що коли до Чернівців потрапляли вихідці з російського боку кордону – Бессарабської чи Хотинської губерній, то для них це справді була вже Європа. Тут панував дух великого міста, з гарними магазинами, кав’ярнями, де люди відчували себе зовсім по-іншому. Як не дивно, але це відчуття збереглося й досі. Це саме тому, подорожуючи зі студентами Буковиною, спеціально об’їжджаємо її окраїни на автобусі, щоб вони відчули цю різницю. Нехай на мене ніхто не ображається, але крім Львова і Чернівців на цих теренах ніколи не було інших великих міст. Тернопіль чи Івано-Франківськ були маленькими поселеннями з однією головною вулицею. І хоча тепер вони, можливо, й більші за розміром, ніж Чернівці, проте на духовному рівні ця відмінність між ними не стерлася.

- Від багатьох людей доводилося чути, що це саме Ви заново відкрили сучасному поколінню чернівчан їх земляка Петера Деманта. А йому особисто повернули одразу дві батьківщини: одну за місцем народження – Інсбрук, а іншу – Чернівці – за місцем щасливого першого життя…

- Вдячний долі, що вона звела мене з цією людиною. Нам було про що поговорити. Водночас душе шкодую, що познайомився з Петером Демантом лише під кінець свого річного перебування у Москві. Якби знав його упродовж всього цього часу, то значно більше довідався би про нього. Нас познайомила аташе з питань культури посольства Республіки Австрія під час наукової конференції, де я представляв свою книгу про жінку, яка брала участь у русі опору нацистам починаючи з 20-років, тобто ще до їхнього приходу до влади. Мені представили чоловіка з паличкою – постійного користувача австрійської бібліотеки посольства, якого запам’ятав як уважного слухача з першого ряду під час роботи конференції. Запросив його до єврейського ресторану на штрудель, де ми довго сміялися, що штрудель виявився кошерним. За розмовою з’ясувалося, що він народився в Інсбруку, а молодість провів у Чернівцях. Так у нас з’явилося багато спільних тем для розмови. Адже нас об’єднували не лише спільна мова, але й інтерес до Чернівців, захоплення альпінізмом… Так ми й стрибали з теми на тему, прагнучи наговоритися. Особливо цікаво Петер згадував міжвоєнні Чернівці. Можливо, так само як і ви, шукав у його розповідях той давній міф про це місто. А ще – з ним було дуже легко спілкуватися. Він був відкритою, напрочуд відвертою людиною, яка сама про себе все розповідала. Потім ми стали листуватися і так здружилися. Згодом, запросив його в Інсбрук.

- Подарувати Чернівцям московську бібліотеку письменника Вернона Кресса також Ваша ідея?

- Сам Демант та його дружина Ірина Вєчная спочатку хотіли мені подарувати цю величезну бібліотеку. Адже я такий самий бібліофіл, як і він. У Петера було досить широке коло інтересів, тому він зібрав у себе вдома безліч видань. Самі розумієте, що доправити кудись такий вантаж – дві кімнати книжок – досить складно. До того ж більшість книг були видані російською мовою, тому в Австрії у неї було б обмежене коло користувачів. Коли Демант приїхав у Інсбрук, він дійсно викликав справжнє захоплення. У першу чергу, як непересічна особистість. Мер міста навіть відправила за ним в аеропорт Мюнхена свою особисту машину. Ще цілий день по тому автомобіль мера разом з шофером був у повному його розпорядженні і на ньому він об’їздив весь Південний Тіроль. У лютеранській церкві, де у 1918 році Петера хрестили, влаштували спеціальний прийом на його честь. І навіть подарували оригінал свідоцтва про народження. Проте крім факту народження, Деманта з Інсбруком ніщо більше не пов’язує, а тому припускати, що його бібліотека там запрацює, було би занадто самовпевнено. В Інсбруці його не знають і знати не будуть. Розуміючи це, вирішив, що найкраще було би передати його бібліотеку у Чернівці. Тут усі книги зберігалися б в якомусь одному місці, а не розпорошені по частинах. Висловив цю ідею комусь у Чернівцях і так все закрутилося. Те саме стосується залишків архіву письменника, який зберігається у його вдови у Москві. Очевидно, що його разом з усіма особистими фотографіями варто було б доправити саме сюди, створивши для цього спеціальний фонд Вернона Кресса у Державному архіві Чернівецької області. У Москві це все пропаде. У кращому випадку в якомусь архіві, а не взагалі.

- Чому розказана Петером Демантом власна життєва історія на тлі міжвоєнної історії міста знаходить у душах сучасних читачів такий теплий відгук?

- Читачам завжди цікавіше пізнавати життєві історії інших людей, минуле саме цього конкретного будинку, його колишніх мешканців, а не читати про якесь загальне героїчне минуле. Дуже багато у цьому напрямку зробили, наприклад, євреї. Вони блискуче переповіли життєві історії сучасників Деманта Рози Ауслендер чи Пауля Целана, але обидві ці постаті вже досить відомі. До того ж євреї більше уваги приділяють Голокосту, що, безумовно, є цілком виправданим. Але ж у Чернівцях жили також й інші люди, про яких майже нічого не відомо. Аж тут раптом з’являється можливість довідатися про їхнє життя значно більше. Цим якраз і приваблює Демант: своєю розповіддю про життя пересічних людей. Можливо, саме тому його книжка про міжвоєнний період, з якимись побутовими подробицями, несподіваною можливістю побачити колишніх мешканців старих чернівецьких будинків, яка добре передає мирний дух того життя, знаходить такий відгук у сучасного читача. А ще – це напрочуд лірична розповідь про щасливі дитинство і юність. Чим не привід згадати власну молодість? І хоча насправді Європа тоді вже стояла за крок від нової світової війни у його розповіді цього майже не відчувається. Зрештою, для нього самого все так і було. Пізнаючи родину Демантів, те, як її члени влітку відпочивали, ходили у гори, читали в голос англійські книжки, мимоволі підпадаєш під чари цієї напрочуд гарної картинки мирного життя. Складається ілюзія, що це якісь дуже гарні, ледь не золоті часи. І хоча насправді все було не так, або не зовсім так, він все-таки зумів створити міф про такі Чернівці. І читачам хочеться у них вірити.

Розмовляв Юрій ЧОРНЕЙ